![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
lychakivskyПроект триступеневого космоплану, винадений мною та опублікований раніше, може бути досить широко розвинено. Зокрема, можливо використовувати декілька різних варіантів третього ступеня, причому один з них, марсоліт, уможливлює відвідування людьми поверхні Марса. Крім того, оскільки ідея багаторазових та багатоступеневих дозаправок є ключовою для далеких космічних польотів, корисно опублікувати можливий вигляд універсального стикувального вузла для такої дозаправки, а також всі інші стандартні компоненти, що видаються першочерговими для цієї системи.
Третій ступінь (власне той, що виходить на орбіту) може бути виконаний у різних варіантах, що мають різне призначення (на малюнку зображені по порядку зліва направо, знизу - марсоліт та місяцеліт).
1. Стандартний вантажник. В такому варіанті, у фюзеляжі між баками окислювача (спереду) та палива (на кормі) зроблено (негерметизований) вантажний відсік із двома створками нагорі, що розкриваються в сторони. Цей варіант, початково безпілотний - найбільш вживаний, він виносить на орбіту супутники, знімає їх (можна змонтувати причальний маніпулятор), у вантажний відсік можна вставити той чи інший орбітальний модуль, в т.ч. й пілотований. Одним з варіантів може бути прикріплення до передньої стінки вантажного відсіку невеликої капсули для екіпажу, що залишить місце для ще якогось вантажу - причому капсула може бути такою, що переживе навіть катастрофу з руйнуванням цілого корабля та врятує екіпаж. Для польотів на Місяць, у вантажному відсіку поміщають місяцеліт (його невелика вага, в незаправленому стані, дозволяє також і повертати його на Землю). Для пілотованих польотів на супутники Марса та астероїди, у вантажний відсік поміщають житловий модуль, з припасами що уможливлюють довготривале життєзабезпечення, шлюз у космос, а також ракетний ранець, на котрому космокозаки зможуть висаджуватись на Фобос, Деймос, або поверхню астероїдів (оскільки тяжіння цих небесних тіл мале, спеціального місяцельоту для висадок та повернень не треба, досить ракетного ранця). Для пілотованих польотів на Марс, можна використовувати той сам, або подібний модуль, шлюз буде все одно потрібен для переходу в марсоліт, а замість ракетного ранця (він непотрібен для такої місії) можна взяти, наприклад, більше припасів (зрозуміло, для висадки на Марс потрібен ще марсоліт).
1а. Стандартний пасажирський. Все те саме що й у вантажному варіанті, та замість вантажного відсіку - герметизована кабіна для людей, а також, можливо, стикувальний вузел для переходу на космічну станцію (зверху, під створками що закривають цей вузел задля аеродинамічної досконалості). Звичайно, такий варіант можна утворити зі стандартного вантажника, просто вставивши у вантажний відсік герметичний житловий модуль зі стикувальним вузлом до станції; та якщо планується, наприклад, багато польотів з таким модулем, може виявитися вигідно зробити спеціалізований пасажирський третій ступінь, а не ставити модуль в стандартний вантажник (в такому пасажирському варіанті економиться трохи маси для корисного вантажу). Не думаю, що це реально буде треба робити; ставити спеціалізований (наприклад, пасажирський) модуль в стандартний вантажник видається кращою ідеєю, тому цей варіант я окремо не малював; та згадати про отаку можливість незайве.
2. Стандартний танкер - буксир. Використовується для транспортування палива, дозаправок, а також для буксирування космічних апаратів штовхаючи їх носом, на "бушприті" стикувального вузла (все те саме можна робити й стандартним вантажником, але оскільки вантажник має між баками вантажний відсік, його масова ефективність менша, і якщо потрібно зробити дуже багато багатоступеневих дозаправок, використовувати спеціалізований стандартний танкер вигідніше). Баки окислювача й палива впираються один в один, і оскільки вони постійно під тиском - посилюють конструкцію. Крім того, танкер не мусить бути розрахований на повернення вантажу на Землю, назад з космосу він летить завжди пустий - що дозволяє використати легші крила й теплозахист. Такі танкери використовуються при багаторазових дозаправках, тобто не для задач виведення на низьку навколоземну орбіту (для цього досить вантажника), а коли треба (багаторазово) дозаправляти вантажник, щоб винести корисну нагрузку вище (і чим далі летіти - висока орбіта, геостаціонар, Місяць, Марс, астероїди - тим більш активно використовуються саме танкери, для багатократних та багатоступеневих дозаправок).
3. Неповертальний танкер - буксир. Використовується для тих самих цілей, що й стандартний танкер - буксир, але не має крил, теплозахисту та шассі - і отже, після виведення на орбіту, не може бути повернений на Землю (зрозуміло, може бути зроблено й виведено в космос довільну кількість екземплярів такого апарату - при серійному виробництві, він не повинен бути відчутно дорожчим за один ступінь одноразової ракети). Корисність такого неповертального апарату стає зрозумілою, якщо уявити собі діяльність в космосі системи з багаторазовими дозаправками: стає очевидно, що деякі танкери - буксири будуть постійно курсувати, наприклад, між низькою орбітою, заправляючись там паливом з постійно прибуваючих із Землі танкерів, а потім доставляти зібране паливо на високу орбіту, спалюючи деяку його частину, й потім повертаючись на залишках палива знову на низьку орбіту для нового рейсу. Повертати їх на Землю, поки не виробиться ресурс (в першу чергу, двигуна) - нема ніякої потреби. Якщо ресурс випрацювано - знов таки, повертати їх на Землю для ремонту сенсу теж мало, дешевше робити нові. З іншої сторони, відсутність крил, теплозахисту та шассі роблять такі неповертальні апарати значно дешевшими й ефективнішими по масі (вони значно менше важать), що дозволяє економити запуски та паливо. Тому, використання таких неповертальних апаратів може виявитися економічно вигідним. Ще одною причиною використовувати такі неповертальні танкери можуть бути польоти в далекий космос: наприклад, для одної висадки марсольотом людей на Марс буде потрібно повністю дозаправити марсоліт на низькій марсіанській орбіті - а щоб дістати з цієї низької марсіанської орбіти стандартний танкер, з котрого дозаправлялися, та перегнати його назад до Землі й посадити, треба витратити ще дуже багато додаткових запусків багаторазових танкерів, а потім - реактивних маневрів та багатоступінчатих дозаправок. Тому, в таких випадках, коли повернення танкерів - дозаправників коштує надто дорого, або займає надто багато часу, можна використовувати отакі неповертальні (одноразові) танкери.
Крім цих трьох стандартних модулів, може бути зроблено ще два - що забезпечують відвідування іншого небесного тіла (схід з низької орбіти, посадку, а потім зліт та вихід знову на низьку орбіту навколо небесного тіла). Таких модулів два: місяцеліт та марсоліт.
4. Місяцеліт - невелика платформа, з чотирма складальними посадковими опорами по кутах та плоскою "палубою", на котру може кріпитися той чи інший корисний вантаж. Місяцеліт поміщається у вантажний відсік багаторазового вантажника, виводиться на низьку навколоземну орбіту, далі транспортується на низьку навколомісячну орбіту (це можна зробити у вантажному відсіку самого вантажника, дозаправляючи вантажник танкерами, або дозаправляючи сам місяцеліт та переганяючи його до Місяця самостійно, або якусь частину дороги штовхаючи його пристикованим на "бушприті" стикувального вузла танкера - буксира: залежно що вигідніше виходячи з обстановки). На низькій навколомісячній орбіті, місяцеліт дозаправляють, закріплюють на "палубі" корисний вантаж (наприклад, капсулу з екіпажем для висадки на Місяць), потім місяцеліт сходить з орбіти й здійснює посадку. Після виконання завдань на поверхні Місяця, він може знову злетіти й вийти на навколомісячну орбіту - палива вистачить, адже характеристична швидкість для такого маневру рівна приблизно 3,5 км/сек, що цілком досяжно навіть для досить великої корисної нагрузки. На навколомісячній орбіті, місяцеліт можна знову дозаправити для ще одної посадки на Місяць - або перемістити його на навколоземну орбіту (знов - таки: дозаправити й перегнати його самого, або штовхати буксиром, або загрузити у вантажник), а потім навіть посадити у вантажному відсіку на Землю (наприклад, для ремонту).
Для пілотованих висадок на Місяць, на "палубу" місяцельоту треба закріпити капсулу для екіпажу, котру краще доставляти на орбіту окремо й прикріпити до місяцельоту в космосі (в більшості випадків, місяцеліт використовуватиметься для безпілотних місій, наприклад перекидаючи на Місяць обладнання для довготривалої місячної станції, або транспортуючи з Місяця якісь корисні копалини, та не потребуватиме капсули екіпажу). Ще одним додатковим модулем для місяцельоту може бути розсувна підйомна апарель, котра кріпиться до "палуби" збоку й уможливлює з'їзд та виїзд.
5. Марсоліт, на відміну від місяцельота, не може бути такий малий: Марс має деяку (дуже розріджену, та відчутну на великих швидкостях) атмосферу, і його перша космічна швидкість досить велика, 3,6 км/сек. Тому, забезпечити можливість сходу з низької марсіанської орбіти, посадки, а потім зльоту та виходу знову на низьку марсіанську орбіту, простою платформою схожою на місяцеліт - неможливо. Потрібно забезпечити теплозахист для входу в атмосферу Марсу з космічною швидкістю, а для економії палива при посадці - було б корисно, щоб гальмування для посадки на Марс відбувалося не тільки двигунами, а й атмосферою. Крім того, для впевненого повернення з Марсу на навколомарсіанську орбіту масова ефективність марсольоту має бути більшою, аніж в місяцельоту - отже, відносна маса корисного вантажу буде значно менша, і для забезпечення висадки людей на Марс його загальна маса повинна бути значно більша. Тому, марсоліт не можне бути доставлений з Землі на навколоземну орбіту просто у вантажному відсіку космоплана: він надто великий, і повинен мати аеродинамічну форму.
Тоді у мене з'явилася ідея, що марсоліт можна виконати у вигляді (дуже спеціалізованого) варіанту третього ступеня космоплану: адже, зрештою, це має бути також, якоюсь мірою, літак з ракетними двигунами, вкритий теплозахистом, тільки з деякими відмінностями. Потрібно забезпечити можливість посадки на реактивних двигунах вертикально на хвіст (для висадки на Марс), і крім того - він повинен мати можливість сходити з навколомарсіанської орбіти й гальмуватися в марсіанській атмосфері повністю заправленим (повні баки - для наступного зльоту знову на орбіту). Тому, в ньому краще використати схему "несучий корпус", коли плаский клиновидний корпус марсольоту формують конусоподібні баки, три або п'ять в ряд (баки для палива й окислювача - це один й той самий конус, вони впираються денцями один в одного, і тільки центральний бак для окислювача не впирається в бак для палива - між ними розміщено відносно малу кабіну екіпажа). Таким чином, буде уникнуто необхідності робити надто міцні й важкі крила, що не зламаються під протидією розжарюючого потоку атмосфери (невеликі стабілізуючі крила краще все ж зробити, вони значно легші). Важливо також теплоізолювати баки з паливом від днища несучого корпусу (якийсь піноматеріал абощо), щоб розжарюючий потік атмосфери не перегрівав паливо та окислювач. Стабілізація цього апарату в атмосфері Марса здійснюється двома горизонтальними стабілізуючими поверхнями та одною вертикальною, на бічних кромках яких зроблено аеродинамічні потовщення, всередину котрих ховаються посадкові опори (як показано на малюнку).
Оскільки марсоліт в поперечному перерізі має пласку форму, його двигун мусить мати не одне, а три сопла (по центру - більше, з боків менші), а також - два додаткові, ще менші рухомі сопла на краях, видхилення котрих використовується для керування апаратом. Кабіна екіпажу, "втоплена" між баків, може не мати ілюмінаторів, або тільки один, на стелі - зрештою, зображення навколишнього світу передається відеокамерами. Після гальмування атмосферою, марсоліт кабрирує й переходить в вертикальний режим польоту вмикаючи двигуни й опираючись на їх тягу, та гасячи залишки швидкості. З закінцівок крил та вертикального стабілізатора висуваються опори, опорні лижі повертаються в посадкове положення, й здійснюється посадка. При посадці, марсоліт трохи відхиляється від вертикального положення назад, спираючись на опору вертикального стабілізатора, так щоб проекція його центру мас знаходилася ближче до центру трикутника із трьох опор. Після цього, в днищі кабіни екіпажу відкривається люк (він стає трапом, можна зробити й висувні поручні, як показано на малюнку), і з нього розмотується шнуркова драбина - можна виходити на Марс (виходити з кабіни через люк в стелі кабіни було б гірше, там заважатиме вертикальний стабілізатор).
Після виконання завдань на Марсі, шнурковою драбиною космокозаки піднімаються знову в кабіну, закривають люк й злітають. В такому варіанті марсольоту, палива має вистачити щоб надійно вийти знову на низьку марсіанську орбіту, там стикуватися з космопланом (вантажник що має житловий модуль), перейти в нього, дозаправитись від танкерів та летіти на Землю.
За досить очевидною підказкою, при необхідності, марсоліт можна перегнати знову на навколоземну орбіту, й навіть посадити на Землю (теплозахист у нього все одно є, і оскільки він не повинен злітати з Землі, його можна саджати майже незаправленим, щоб тільки вистачило палива сісти вертикально, оскільки нема іншого шассі). Більше того, можливість багатоступеневих дозаправок багаторазовими танкерами, якщо зробити досить багато проміжних опорних орбіт навколо Марса, дозволила б летіти на Марс повністю багаторазово, навіть повернувши на Землю, в готовому до наступних польотів вигляді, всі використовувані в місії модулі. Можливо, це неоптимально по грошах, та сам факт повністю багаторазового польоту на Марс, космічними літаками з неядерними двигунами, з поверненням всіх апаратів на Землю готовими до нових польотів - досить цікавий тим, що раніше таке вважали взагалі фантастикою.
Через необхідність розміщати зверху на одному й тому самому другому ступені (літак з прямоточками) різні варіанти третього ступеня (причому треба забезпечити перетік палива й окислювача з баків другого ступеня в третій, на етапі виведення, коли другий ступінь використовується як додатковий паливний бак для ракетного двигуна третього ступеня), потрібно передбачити якийсь спосіб зручно стикувати модулі другого й третього ступеня; для цього, можна на гладку "спину" другого ступеня кріпити якусь пласку "прокладку", верх якої враховує особливості форми третього ступеня котрий буде використовуватися; ця прокладка залишається на другому ступені після розділення з третім та здійснює посадку на другому ступені, а якщо треба тим самим другим ступенем вивести на орбіту третій ступінь іншого типу - прокладку міняють на іншу, спеціалізовану під потрібний третій ступінь. Така прокладка повинна забезпечувати добру аеродинаміку системи на етапі виведення - тому, її форма буде різною для різних варіантів третього ступеня, адже вони відрізняються формою крил, або можуть крил зовсім не мати, або можуть бути зроблені з несучим корпусом - тобто форма нижньої частини їх корпуса, що прилягає до верху другого ступеня, може бути різною, й це треба враховувати.
Важлива для цього проекту можливість дозаправок забезпечується наявністю на всіх космічних модулях (вантажник, танкер, неповертальний танкер, марсоліт й місяцеліт) стандартного стикувального вузла, котрий забезпечує можливість перекачування палива (й окислювача), тобто дозаправки, а також - уможливлює стабільне буксирування будь - яких космічних апаратів "на бушприті". Важливою особливістю цього стикувального вузла є його універсальність - нема розділу на "активний штир" та "приймаючу воронку". Кожен стикувальний вузел обладнано і штиром, і воронкою, і для стикування треба тільки, щоб один з космічних апаратів був перевернутий на 180 градусів навколо повздовжньої осі відносно іншого. В результаті заходження штирів у воронки й фіксації, утворюється надійне механічне з'єднання й два герметизованих трубопроводи (штир має бути пустий всередині, тобто трубчастий, з клапаном на кінці, і воронка також мусить мати на денці трубопровід з клапаном), через котрі можна перекачувати паралельно паливо й окислювач. Щоправда, тут виникає проблема, який з трубопроводів перекачує паливо, а який - окислювач: оскільки ми хочемо, щоб обидва стикувальних вузли були повністю одинакові (якщо в одному з апаратів паливо перекачується через "штир", то в другому через "штир" мусить йти окислювач) - потрібно перемикати тип рідини (паливо чи окислювач) вентилями, так щоб і паливо, і окислювач могли йти і через штир, і через воронку. Зробити таку систему вентилів нескладно; можуть виникати деякі проблеми з залишками палива в трубі, через яку потім піде окислювач - однак, ці участки труб можна висушити у вакуумі, просто відкривши вентилі, чого має бути досить для усіх стандартних паливних пар. Крім того, на всіх стандартних модулях системи, що мають обтічну форму (вантажник, танкер, неповертальний танкер, марсоліт) цей носовий стикувальний вузел треба закривати обтічником, що створює аеродинамічне ціле з рештою корпусу, і котрий можна при стикуванні відвести вгору на завісах (показано на малюнку).
Для уможливлення буксирування штовханням "на бушприті", буксирований апарат має бути обладнано тільки одною приймаючою воронкою, що надійно фіксувала б штир ("бушприт") стикувального апарату буксира (ним може бути будь - який космічний модуль, та найчастіше це буде танкер - буксир або неповертальний танкер - буксир, ще інколи - універсальний вантажник). Крім того, за досить очевидною підказкою, на космічних апаратах можна реалізувати й повноцінний стикувальний вузол, що уможливить не лише буксирування цих апаратів (супутників), а й їх дозаправку. Це дозволить реалізувати маневруючі супутники, котрі могли б, наприклад, ухилятись від зіткнень та взагалі трохи міняти орбіту, час від часу отримуючи паливо із стандартних багаторазових, або неповертальних, танкерів.
За підказкою знайомої по університету (та після деяких наших з нею обговорень): в якості стандартизованого висококиплячого палива для цього космоплану можна використати не лише НДМГ+АТ, але й більш "екзотичне" паливо - концентрований перекис водню та пентаборан. Таке паливо забезпечує кращий питомий імпульс двигунам, та його використання надає багато вигод і в іншому. Перекис водню й пентаборан стабільніші при довготривалих міжпланетних перельотах, і що найважливіше - з концентрованого перекису водню можна отримувати кисень, воду та енергію для екіпажу, що уможливить значно більш довготривалі міжпланетні перельоти.
Зупинившись на висококонцентрованому перекисі водню в якості окислювача, ми із моєю знайомою по університету продовжили шукати кращі варіанти палива - врахувавши, що пентаборан надто отруйний, легкозаймистий та незагальнодоступний. Після вивчення відомої інформації, виявилося, що досить добрі характеристики має пара висококонцентрованого перекису водню зі звичайним авіаційним керосином (питомий імпульс навіть трохи більший, аніж у пари НДМГ+АТ, яку я приймав для першопочаткового варіанту). Цей варіант, керосин + перекис, видається найкращим, якщо вдасться реалізувати необхідну масову ефективність конструкції: це паливо неотруйне, неїдке, некріогенне, не вимагає спеціальних технологій зберігання й транспортування, або спеціальних конструкційних матеріалів. Цих двох компонентів вистачить для роботи всіх трьох ступенів: керосинові турбореактивні двигуни першого ступеня, керосинові прямоточки другого ступеня (за підказкою - можливо, з підкисленням перекисом водню на великих висотах), а також пара керосин + перекис для ракетного двигуна третього ступеня. Таким чином, під час польотів в режимі літака, між аеродромами, космоплан можна заправляти лише керосином, а для польотів в космос додатково потрібен висосоконцентрований перекис водню. Авіаційний керосин є доступним на кожному аеродромі, а перекис туди можна легко доставити додатково, наприклад, залізницею - тобто знімаються проблеми зі спеціалізованою інфраструктурою аеродромів базування. Практично, це означає що космоплан можна буде базувати навіть на майже необладнаних злітних полосах, зроблених просто серед поля - особливо врахувавши, що багатоколісне шассі не ставить надто високих вимог до якості злітної смуги; це може виявитись важливим для військових застосувань.
Уможливлення довготривалих, навіть багаторічних, міжпланетних перельотів надало б можливість літати не тільки на Місяць, Марс та астероїди - можливо, вдалося б пілотовано відвідати супутники планет - гігантів, причому для їх відвідування можна використовувати ті самі стандартні компоненти, наприклад здійснювати пілотовані відвідування малих супутників планет - гігантів можна місяцельотом, більших - марсольотом (наприклад, його аеродинамічні властивості придалися б для посадки й зльоту з Титану). Вся різниця - час польоту та кількість необхідних стартів багаторазових дозаправників для багаторазових та багатоступеневих дозаправок (зрозуміло, для далеких перельотів стає вигідніше використовувати неповертальні танкери: адже щоб витягнути повертальний танкер, наприклад, з юпітеріанської орбіти знову на Землю, треба було б здійснити настільки багато додаткових стартів дозаправників, що це коштувало б значно дорожче аніж його виготовлення).
Крім місій з відвідуванням супутників планет - гігантів, можливі й просто їх пілотовані обльоти. Це значно дешевше по кількості необхідного палива, тому стартів багаторазових дозаправників треба менше, і залишається тільки реалізувати можливість багаторічного польоту людей по траекторії до планети - гіганта, наприклад Юпітера, і назад на Землю.
Щодо безпілотних місій, то тут проблема довготривалого перебування людей в космосі знімається - і теоретично, при достатній кількості дозаправок та часу, можна було б отримати, наприклад (цей варіант з пробою грунту на прольоті вигадав не я - за підказкою), проби грунту з дуже віддалених небесних тіл - можливо, навіть з Плутону. Уявімо собі стандартний вантажник в безпілотному варіанті, що після багатоступеневих дозаправок вийшов на траекторію обльоту Плутону. За деякий час перед обльотом, від нього відділяється автоматизований посадковий модуль, трохи прискорюється, й встигає сісти на Плутон, взяти пробу грунту й злетіти навздогін вантажнику, що якраз облітає цю планету. При правильному розрахунку, капсула з пробою грунту може бути знову доставлена на вантажник - і разом з ним, повернутися на Землю. Зрозуміло, масова ефективність посадкового модуля мусить бути великою, проба грунту важитиме вкрай мало - однак для (повністю) багаторазової системи з неядерними двигунами навіть і це було б великим досягненням.
Важливо також, що всі ці далекі космічні польоти здійснювалися б стандартними компонентами системи, котрі відкуповували б свою вартість, та навіть приносили прибутки, за рахунок звичайних комерційних запусків. Наприклад, з таким космопланом стала б можливою система швидкісного сотового Інтернету, з базовими станціями на тисячах низьколетячих супутників, котрі можна було б виводити, дорозганяти, (дозаправляти?) та знімати з орбіти для ремонту тим самим космопланом. Крім першого "слою" тисяч низьколетячих супутників, можна було б зробити другий - з супутників на середніх орбітах, котрі комунікувалися б не з наземними користувачами, а з низьколетячими супутниками, здійснюючи між ними швидкий та широкосмуговий зв'язок лазерними передавачами. За підказкою, можливий ще й третій "слой" - кільце геостаціонарних супутників, котрі зв'язувалися б із наземними абонентами уже не зі всенаправленими антенами (мобільні термінали), а зі стаціонарними "тарілками", можливо двонаправленими, що об'єднували б в одне ціле глобальний космічний інтернет та цифрове супутникове телебачення. Зв'язок такого кільця геостаціонарних супутників між собою та із супутниками першого й другого "слоїв" - такими самими стандартизованими лазерними передавачами. Така маса супутників була б дещо хаотичною, їх не треба формувати в строгу систему, а дозволити виростати системі поступово, базуючись на декількох головних стандартах комунікації. Зрозуміло, той хто матиме в руках керування такою планетарною системою цифрового зв'язку, отримає можливість глобального політичного впливу - наприклад, під приводом технічних проблем відмовляючи тим чи іншим абонентам від комунікації в ключові моменти. Тому, для уникнення монополізації влади, різні супутники з цієї системи можуть належати різним країнам, і взагалі вся глобальна система мала б нагадувати швидше анархічний, інтернаціональний, а тому зручний та успішний Інтернет, а не строго впорядкований та централізований, через що й не надто вдалий комерційно, Іридіум.
Зрозуміло, можливі й варіанти комерційного використання цієї системи для більш далеких космічних польотів. Наприклад, за досить очевидною підказкою, можливість літати повністю багаторазовою системою на астероїди, та повертатися на Землю, уможливить комерційну розробку корисних копалин на астероїдах (що виглядає надто дорогим для існуючих одноразових ракет). З'являються також кращі можливості для космічного туризму: обльоти Місяця, висадки на Місяць, може навіть польоти на Фобос, Деймос, астероїди, або й відвідування Марсу - все це, здійснюючись багаторазовим космічним літаком, коштуватиме досить мало, щоб бути комерційно вигідним для туризму. Більше того, можливо дехто захоче навіть купити такий космоплан в особисте користування, після чого з'явиться комерційна послуга дозаправки паливом на тих чи інших орбітах, з комерційних танкерів (не виключено, що було б можливо купувати в особисте користування тільки третій ступінь, тоді як виведення цього третього ступеня першими двома стандартизованими ступенями було б також сторонньою послугою, так само як і дозаправка - адже поки третій ступінь довготривало літає в космосі, перші два ступені можуть здійснювати багатократні зльоти й посадки, виводячи інші треті ступені, тобто перші два ступені й третій трохи розділені логічно, бо використовуються по - різному). Крім того, з'явилася б краща можливість колонізувати Місяць, створюючи на ньому довготривалі бази, що переростуть в міста - однак про це у наступних записах.
Ця розробка була мною повністю завершена ще перед президентськими виборами 2004 року. Навесні та влітку 2005 року, внаслідок обміну думками що виник у зв'язку з моєю політичною діяльністю, про все це стало відомо декільком іншим людям. Потім дехто з них дав мені зрозуміти, що в результаті зради ці ідеї були без мого дозволу передані іншим розробникам аерокосмічної техніки, в тому числі іноземним. Не хотів би про це говорити, але ідеї, здається, нові й непогані, так що не хочеться віддавати їх різноманітним падлюкам. Тому, задля захисту права на авторство і пріоритету на цей винахід, як і на всі інші свої винаходи та ідеї, я міг би пройти перевірку на сучасному варіанті детектора брехні (підпорогові запитання, неусвідомлювані відповіді, інша подібна техніка, але без анінайменшої підконтрольності), з тим щоб не виникало ніякого сумніву - чиї це ідеї, коли винайдені, коли та за яких обставин ці ідеї були передані іншим людям. І якщо з'являться якісь конкуруючі автори, то хочеться щоб і вони пройшли подібну перевірку; зрештою, кожен винахідник буде відстоювати своє авторство і пріоритет, чи не так?
Третій ступінь (власне той, що виходить на орбіту) може бути виконаний у різних варіантах, що мають різне призначення (на малюнку зображені по порядку зліва направо, знизу - марсоліт та місяцеліт).
1. Стандартний вантажник. В такому варіанті, у фюзеляжі між баками окислювача (спереду) та палива (на кормі) зроблено (негерметизований) вантажний відсік із двома створками нагорі, що розкриваються в сторони. Цей варіант, початково безпілотний - найбільш вживаний, він виносить на орбіту супутники, знімає їх (можна змонтувати причальний маніпулятор), у вантажний відсік можна вставити той чи інший орбітальний модуль, в т.ч. й пілотований. Одним з варіантів може бути прикріплення до передньої стінки вантажного відсіку невеликої капсули для екіпажу, що залишить місце для ще якогось вантажу - причому капсула може бути такою, що переживе навіть катастрофу з руйнуванням цілого корабля та врятує екіпаж. Для польотів на Місяць, у вантажному відсіку поміщають місяцеліт (його невелика вага, в незаправленому стані, дозволяє також і повертати його на Землю). Для пілотованих польотів на супутники Марса та астероїди, у вантажний відсік поміщають житловий модуль, з припасами що уможливлюють довготривале життєзабезпечення, шлюз у космос, а також ракетний ранець, на котрому космокозаки зможуть висаджуватись на Фобос, Деймос, або поверхню астероїдів (оскільки тяжіння цих небесних тіл мале, спеціального місяцельоту для висадок та повернень не треба, досить ракетного ранця). Для пілотованих польотів на Марс, можна використовувати той сам, або подібний модуль, шлюз буде все одно потрібен для переходу в марсоліт, а замість ракетного ранця (він непотрібен для такої місії) можна взяти, наприклад, більше припасів (зрозуміло, для висадки на Марс потрібен ще марсоліт).
1а. Стандартний пасажирський. Все те саме що й у вантажному варіанті, та замість вантажного відсіку - герметизована кабіна для людей, а також, можливо, стикувальний вузел для переходу на космічну станцію (зверху, під створками що закривають цей вузел задля аеродинамічної досконалості). Звичайно, такий варіант можна утворити зі стандартного вантажника, просто вставивши у вантажний відсік герметичний житловий модуль зі стикувальним вузлом до станції; та якщо планується, наприклад, багато польотів з таким модулем, може виявитися вигідно зробити спеціалізований пасажирський третій ступінь, а не ставити модуль в стандартний вантажник (в такому пасажирському варіанті економиться трохи маси для корисного вантажу). Не думаю, що це реально буде треба робити; ставити спеціалізований (наприклад, пасажирський) модуль в стандартний вантажник видається кращою ідеєю, тому цей варіант я окремо не малював; та згадати про отаку можливість незайве.
2. Стандартний танкер - буксир. Використовується для транспортування палива, дозаправок, а також для буксирування космічних апаратів штовхаючи їх носом, на "бушприті" стикувального вузла (все те саме можна робити й стандартним вантажником, але оскільки вантажник має між баками вантажний відсік, його масова ефективність менша, і якщо потрібно зробити дуже багато багатоступеневих дозаправок, використовувати спеціалізований стандартний танкер вигідніше). Баки окислювача й палива впираються один в один, і оскільки вони постійно під тиском - посилюють конструкцію. Крім того, танкер не мусить бути розрахований на повернення вантажу на Землю, назад з космосу він летить завжди пустий - що дозволяє використати легші крила й теплозахист. Такі танкери використовуються при багаторазових дозаправках, тобто не для задач виведення на низьку навколоземну орбіту (для цього досить вантажника), а коли треба (багаторазово) дозаправляти вантажник, щоб винести корисну нагрузку вище (і чим далі летіти - висока орбіта, геостаціонар, Місяць, Марс, астероїди - тим більш активно використовуються саме танкери, для багатократних та багатоступеневих дозаправок).
3. Неповертальний танкер - буксир. Використовується для тих самих цілей, що й стандартний танкер - буксир, але не має крил, теплозахисту та шассі - і отже, після виведення на орбіту, не може бути повернений на Землю (зрозуміло, може бути зроблено й виведено в космос довільну кількість екземплярів такого апарату - при серійному виробництві, він не повинен бути відчутно дорожчим за один ступінь одноразової ракети). Корисність такого неповертального апарату стає зрозумілою, якщо уявити собі діяльність в космосі системи з багаторазовими дозаправками: стає очевидно, що деякі танкери - буксири будуть постійно курсувати, наприклад, між низькою орбітою, заправляючись там паливом з постійно прибуваючих із Землі танкерів, а потім доставляти зібране паливо на високу орбіту, спалюючи деяку його частину, й потім повертаючись на залишках палива знову на низьку орбіту для нового рейсу. Повертати їх на Землю, поки не виробиться ресурс (в першу чергу, двигуна) - нема ніякої потреби. Якщо ресурс випрацювано - знов таки, повертати їх на Землю для ремонту сенсу теж мало, дешевше робити нові. З іншої сторони, відсутність крил, теплозахисту та шассі роблять такі неповертальні апарати значно дешевшими й ефективнішими по масі (вони значно менше важать), що дозволяє економити запуски та паливо. Тому, використання таких неповертальних апаратів може виявитися економічно вигідним. Ще одною причиною використовувати такі неповертальні танкери можуть бути польоти в далекий космос: наприклад, для одної висадки марсольотом людей на Марс буде потрібно повністю дозаправити марсоліт на низькій марсіанській орбіті - а щоб дістати з цієї низької марсіанської орбіти стандартний танкер, з котрого дозаправлялися, та перегнати його назад до Землі й посадити, треба витратити ще дуже багато додаткових запусків багаторазових танкерів, а потім - реактивних маневрів та багатоступінчатих дозаправок. Тому, в таких випадках, коли повернення танкерів - дозаправників коштує надто дорого, або займає надто багато часу, можна використовувати отакі неповертальні (одноразові) танкери.
Крім цих трьох стандартних модулів, може бути зроблено ще два - що забезпечують відвідування іншого небесного тіла (схід з низької орбіти, посадку, а потім зліт та вихід знову на низьку орбіту навколо небесного тіла). Таких модулів два: місяцеліт та марсоліт.
4. Місяцеліт - невелика платформа, з чотирма складальними посадковими опорами по кутах та плоскою "палубою", на котру може кріпитися той чи інший корисний вантаж. Місяцеліт поміщається у вантажний відсік багаторазового вантажника, виводиться на низьку навколоземну орбіту, далі транспортується на низьку навколомісячну орбіту (це можна зробити у вантажному відсіку самого вантажника, дозаправляючи вантажник танкерами, або дозаправляючи сам місяцеліт та переганяючи його до Місяця самостійно, або якусь частину дороги штовхаючи його пристикованим на "бушприті" стикувального вузла танкера - буксира: залежно що вигідніше виходячи з обстановки). На низькій навколомісячній орбіті, місяцеліт дозаправляють, закріплюють на "палубі" корисний вантаж (наприклад, капсулу з екіпажем для висадки на Місяць), потім місяцеліт сходить з орбіти й здійснює посадку. Після виконання завдань на поверхні Місяця, він може знову злетіти й вийти на навколомісячну орбіту - палива вистачить, адже характеристична швидкість для такого маневру рівна приблизно 3,5 км/сек, що цілком досяжно навіть для досить великої корисної нагрузки. На навколомісячній орбіті, місяцеліт можна знову дозаправити для ще одної посадки на Місяць - або перемістити його на навколоземну орбіту (знов - таки: дозаправити й перегнати його самого, або штовхати буксиром, або загрузити у вантажник), а потім навіть посадити у вантажному відсіку на Землю (наприклад, для ремонту).
Для пілотованих висадок на Місяць, на "палубу" місяцельоту треба закріпити капсулу для екіпажу, котру краще доставляти на орбіту окремо й прикріпити до місяцельоту в космосі (в більшості випадків, місяцеліт використовуватиметься для безпілотних місій, наприклад перекидаючи на Місяць обладнання для довготривалої місячної станції, або транспортуючи з Місяця якісь корисні копалини, та не потребуватиме капсули екіпажу). Ще одним додатковим модулем для місяцельоту може бути розсувна підйомна апарель, котра кріпиться до "палуби" збоку й уможливлює з'їзд та виїзд.
5. Марсоліт, на відміну від місяцельота, не може бути такий малий: Марс має деяку (дуже розріджену, та відчутну на великих швидкостях) атмосферу, і його перша космічна швидкість досить велика, 3,6 км/сек. Тому, забезпечити можливість сходу з низької марсіанської орбіти, посадки, а потім зльоту та виходу знову на низьку марсіанську орбіту, простою платформою схожою на місяцеліт - неможливо. Потрібно забезпечити теплозахист для входу в атмосферу Марсу з космічною швидкістю, а для економії палива при посадці - було б корисно, щоб гальмування для посадки на Марс відбувалося не тільки двигунами, а й атмосферою. Крім того, для впевненого повернення з Марсу на навколомарсіанську орбіту масова ефективність марсольоту має бути більшою, аніж в місяцельоту - отже, відносна маса корисного вантажу буде значно менша, і для забезпечення висадки людей на Марс його загальна маса повинна бути значно більша. Тому, марсоліт не можне бути доставлений з Землі на навколоземну орбіту просто у вантажному відсіку космоплана: він надто великий, і повинен мати аеродинамічну форму.
Тоді у мене з'явилася ідея, що марсоліт можна виконати у вигляді (дуже спеціалізованого) варіанту третього ступеня космоплану: адже, зрештою, це має бути також, якоюсь мірою, літак з ракетними двигунами, вкритий теплозахистом, тільки з деякими відмінностями. Потрібно забезпечити можливість посадки на реактивних двигунах вертикально на хвіст (для висадки на Марс), і крім того - він повинен мати можливість сходити з навколомарсіанської орбіти й гальмуватися в марсіанській атмосфері повністю заправленим (повні баки - для наступного зльоту знову на орбіту). Тому, в ньому краще використати схему "несучий корпус", коли плаский клиновидний корпус марсольоту формують конусоподібні баки, три або п'ять в ряд (баки для палива й окислювача - це один й той самий конус, вони впираються денцями один в одного, і тільки центральний бак для окислювача не впирається в бак для палива - між ними розміщено відносно малу кабіну екіпажа). Таким чином, буде уникнуто необхідності робити надто міцні й важкі крила, що не зламаються під протидією розжарюючого потоку атмосфери (невеликі стабілізуючі крила краще все ж зробити, вони значно легші). Важливо також теплоізолювати баки з паливом від днища несучого корпусу (якийсь піноматеріал абощо), щоб розжарюючий потік атмосфери не перегрівав паливо та окислювач. Стабілізація цього апарату в атмосфері Марса здійснюється двома горизонтальними стабілізуючими поверхнями та одною вертикальною, на бічних кромках яких зроблено аеродинамічні потовщення, всередину котрих ховаються посадкові опори (як показано на малюнку).
Оскільки марсоліт в поперечному перерізі має пласку форму, його двигун мусить мати не одне, а три сопла (по центру - більше, з боків менші), а також - два додаткові, ще менші рухомі сопла на краях, видхилення котрих використовується для керування апаратом. Кабіна екіпажу, "втоплена" між баків, може не мати ілюмінаторів, або тільки один, на стелі - зрештою, зображення навколишнього світу передається відеокамерами. Після гальмування атмосферою, марсоліт кабрирує й переходить в вертикальний режим польоту вмикаючи двигуни й опираючись на їх тягу, та гасячи залишки швидкості. З закінцівок крил та вертикального стабілізатора висуваються опори, опорні лижі повертаються в посадкове положення, й здійснюється посадка. При посадці, марсоліт трохи відхиляється від вертикального положення назад, спираючись на опору вертикального стабілізатора, так щоб проекція його центру мас знаходилася ближче до центру трикутника із трьох опор. Після цього, в днищі кабіни екіпажу відкривається люк (він стає трапом, можна зробити й висувні поручні, як показано на малюнку), і з нього розмотується шнуркова драбина - можна виходити на Марс (виходити з кабіни через люк в стелі кабіни було б гірше, там заважатиме вертикальний стабілізатор).
Після виконання завдань на Марсі, шнурковою драбиною космокозаки піднімаються знову в кабіну, закривають люк й злітають. В такому варіанті марсольоту, палива має вистачити щоб надійно вийти знову на низьку марсіанську орбіту, там стикуватися з космопланом (вантажник що має житловий модуль), перейти в нього, дозаправитись від танкерів та летіти на Землю.
За досить очевидною підказкою, при необхідності, марсоліт можна перегнати знову на навколоземну орбіту, й навіть посадити на Землю (теплозахист у нього все одно є, і оскільки він не повинен злітати з Землі, його можна саджати майже незаправленим, щоб тільки вистачило палива сісти вертикально, оскільки нема іншого шассі). Більше того, можливість багатоступеневих дозаправок багаторазовими танкерами, якщо зробити досить багато проміжних опорних орбіт навколо Марса, дозволила б летіти на Марс повністю багаторазово, навіть повернувши на Землю, в готовому до наступних польотів вигляді, всі використовувані в місії модулі. Можливо, це неоптимально по грошах, та сам факт повністю багаторазового польоту на Марс, космічними літаками з неядерними двигунами, з поверненням всіх апаратів на Землю готовими до нових польотів - досить цікавий тим, що раніше таке вважали взагалі фантастикою.
Через необхідність розміщати зверху на одному й тому самому другому ступені (літак з прямоточками) різні варіанти третього ступеня (причому треба забезпечити перетік палива й окислювача з баків другого ступеня в третій, на етапі виведення, коли другий ступінь використовується як додатковий паливний бак для ракетного двигуна третього ступеня), потрібно передбачити якийсь спосіб зручно стикувати модулі другого й третього ступеня; для цього, можна на гладку "спину" другого ступеня кріпити якусь пласку "прокладку", верх якої враховує особливості форми третього ступеня котрий буде використовуватися; ця прокладка залишається на другому ступені після розділення з третім та здійснює посадку на другому ступені, а якщо треба тим самим другим ступенем вивести на орбіту третій ступінь іншого типу - прокладку міняють на іншу, спеціалізовану під потрібний третій ступінь. Така прокладка повинна забезпечувати добру аеродинаміку системи на етапі виведення - тому, її форма буде різною для різних варіантів третього ступеня, адже вони відрізняються формою крил, або можуть крил зовсім не мати, або можуть бути зроблені з несучим корпусом - тобто форма нижньої частини їх корпуса, що прилягає до верху другого ступеня, може бути різною, й це треба враховувати.
Важлива для цього проекту можливість дозаправок забезпечується наявністю на всіх космічних модулях (вантажник, танкер, неповертальний танкер, марсоліт й місяцеліт) стандартного стикувального вузла, котрий забезпечує можливість перекачування палива (й окислювача), тобто дозаправки, а також - уможливлює стабільне буксирування будь - яких космічних апаратів "на бушприті". Важливою особливістю цього стикувального вузла є його універсальність - нема розділу на "активний штир" та "приймаючу воронку". Кожен стикувальний вузел обладнано і штиром, і воронкою, і для стикування треба тільки, щоб один з космічних апаратів був перевернутий на 180 градусів навколо повздовжньої осі відносно іншого. В результаті заходження штирів у воронки й фіксації, утворюється надійне механічне з'єднання й два герметизованих трубопроводи (штир має бути пустий всередині, тобто трубчастий, з клапаном на кінці, і воронка також мусить мати на денці трубопровід з клапаном), через котрі можна перекачувати паралельно паливо й окислювач. Щоправда, тут виникає проблема, який з трубопроводів перекачує паливо, а який - окислювач: оскільки ми хочемо, щоб обидва стикувальних вузли були повністю одинакові (якщо в одному з апаратів паливо перекачується через "штир", то в другому через "штир" мусить йти окислювач) - потрібно перемикати тип рідини (паливо чи окислювач) вентилями, так щоб і паливо, і окислювач могли йти і через штир, і через воронку. Зробити таку систему вентилів нескладно; можуть виникати деякі проблеми з залишками палива в трубі, через яку потім піде окислювач - однак, ці участки труб можна висушити у вакуумі, просто відкривши вентилі, чого має бути досить для усіх стандартних паливних пар. Крім того, на всіх стандартних модулях системи, що мають обтічну форму (вантажник, танкер, неповертальний танкер, марсоліт) цей носовий стикувальний вузел треба закривати обтічником, що створює аеродинамічне ціле з рештою корпусу, і котрий можна при стикуванні відвести вгору на завісах (показано на малюнку).
Для уможливлення буксирування штовханням "на бушприті", буксирований апарат має бути обладнано тільки одною приймаючою воронкою, що надійно фіксувала б штир ("бушприт") стикувального апарату буксира (ним може бути будь - який космічний модуль, та найчастіше це буде танкер - буксир або неповертальний танкер - буксир, ще інколи - універсальний вантажник). Крім того, за досить очевидною підказкою, на космічних апаратах можна реалізувати й повноцінний стикувальний вузол, що уможливить не лише буксирування цих апаратів (супутників), а й їх дозаправку. Це дозволить реалізувати маневруючі супутники, котрі могли б, наприклад, ухилятись від зіткнень та взагалі трохи міняти орбіту, час від часу отримуючи паливо із стандартних багаторазових, або неповертальних, танкерів.
За підказкою знайомої по університету (та після деяких наших з нею обговорень): в якості стандартизованого висококиплячого палива для цього космоплану можна використати не лише НДМГ+АТ, але й більш "екзотичне" паливо - концентрований перекис водню та пентаборан. Таке паливо забезпечує кращий питомий імпульс двигунам, та його використання надає багато вигод і в іншому. Перекис водню й пентаборан стабільніші при довготривалих міжпланетних перельотах, і що найважливіше - з концентрованого перекису водню можна отримувати кисень, воду та енергію для екіпажу, що уможливить значно більш довготривалі міжпланетні перельоти.
Зупинившись на висококонцентрованому перекисі водню в якості окислювача, ми із моєю знайомою по університету продовжили шукати кращі варіанти палива - врахувавши, що пентаборан надто отруйний, легкозаймистий та незагальнодоступний. Після вивчення відомої інформації, виявилося, що досить добрі характеристики має пара висококонцентрованого перекису водню зі звичайним авіаційним керосином (питомий імпульс навіть трохи більший, аніж у пари НДМГ+АТ, яку я приймав для першопочаткового варіанту). Цей варіант, керосин + перекис, видається найкращим, якщо вдасться реалізувати необхідну масову ефективність конструкції: це паливо неотруйне, неїдке, некріогенне, не вимагає спеціальних технологій зберігання й транспортування, або спеціальних конструкційних матеріалів. Цих двох компонентів вистачить для роботи всіх трьох ступенів: керосинові турбореактивні двигуни першого ступеня, керосинові прямоточки другого ступеня (за підказкою - можливо, з підкисленням перекисом водню на великих висотах), а також пара керосин + перекис для ракетного двигуна третього ступеня. Таким чином, під час польотів в режимі літака, між аеродромами, космоплан можна заправляти лише керосином, а для польотів в космос додатково потрібен висосоконцентрований перекис водню. Авіаційний керосин є доступним на кожному аеродромі, а перекис туди можна легко доставити додатково, наприклад, залізницею - тобто знімаються проблеми зі спеціалізованою інфраструктурою аеродромів базування. Практично, це означає що космоплан можна буде базувати навіть на майже необладнаних злітних полосах, зроблених просто серед поля - особливо врахувавши, що багатоколісне шассі не ставить надто високих вимог до якості злітної смуги; це може виявитись важливим для військових застосувань.
Уможливлення довготривалих, навіть багаторічних, міжпланетних перельотів надало б можливість літати не тільки на Місяць, Марс та астероїди - можливо, вдалося б пілотовано відвідати супутники планет - гігантів, причому для їх відвідування можна використовувати ті самі стандартні компоненти, наприклад здійснювати пілотовані відвідування малих супутників планет - гігантів можна місяцельотом, більших - марсольотом (наприклад, його аеродинамічні властивості придалися б для посадки й зльоту з Титану). Вся різниця - час польоту та кількість необхідних стартів багаторазових дозаправників для багаторазових та багатоступеневих дозаправок (зрозуміло, для далеких перельотів стає вигідніше використовувати неповертальні танкери: адже щоб витягнути повертальний танкер, наприклад, з юпітеріанської орбіти знову на Землю, треба було б здійснити настільки багато додаткових стартів дозаправників, що це коштувало б значно дорожче аніж його виготовлення).
Крім місій з відвідуванням супутників планет - гігантів, можливі й просто їх пілотовані обльоти. Це значно дешевше по кількості необхідного палива, тому стартів багаторазових дозаправників треба менше, і залишається тільки реалізувати можливість багаторічного польоту людей по траекторії до планети - гіганта, наприклад Юпітера, і назад на Землю.
Щодо безпілотних місій, то тут проблема довготривалого перебування людей в космосі знімається - і теоретично, при достатній кількості дозаправок та часу, можна було б отримати, наприклад (цей варіант з пробою грунту на прольоті вигадав не я - за підказкою), проби грунту з дуже віддалених небесних тіл - можливо, навіть з Плутону. Уявімо собі стандартний вантажник в безпілотному варіанті, що після багатоступеневих дозаправок вийшов на траекторію обльоту Плутону. За деякий час перед обльотом, від нього відділяється автоматизований посадковий модуль, трохи прискорюється, й встигає сісти на Плутон, взяти пробу грунту й злетіти навздогін вантажнику, що якраз облітає цю планету. При правильному розрахунку, капсула з пробою грунту може бути знову доставлена на вантажник - і разом з ним, повернутися на Землю. Зрозуміло, масова ефективність посадкового модуля мусить бути великою, проба грунту важитиме вкрай мало - однак для (повністю) багаторазової системи з неядерними двигунами навіть і це було б великим досягненням.
Важливо також, що всі ці далекі космічні польоти здійснювалися б стандартними компонентами системи, котрі відкуповували б свою вартість, та навіть приносили прибутки, за рахунок звичайних комерційних запусків. Наприклад, з таким космопланом стала б можливою система швидкісного сотового Інтернету, з базовими станціями на тисячах низьколетячих супутників, котрі можна було б виводити, дорозганяти, (дозаправляти?) та знімати з орбіти для ремонту тим самим космопланом. Крім першого "слою" тисяч низьколетячих супутників, можна було б зробити другий - з супутників на середніх орбітах, котрі комунікувалися б не з наземними користувачами, а з низьколетячими супутниками, здійснюючи між ними швидкий та широкосмуговий зв'язок лазерними передавачами. За підказкою, можливий ще й третій "слой" - кільце геостаціонарних супутників, котрі зв'язувалися б із наземними абонентами уже не зі всенаправленими антенами (мобільні термінали), а зі стаціонарними "тарілками", можливо двонаправленими, що об'єднували б в одне ціле глобальний космічний інтернет та цифрове супутникове телебачення. Зв'язок такого кільця геостаціонарних супутників між собою та із супутниками першого й другого "слоїв" - такими самими стандартизованими лазерними передавачами. Така маса супутників була б дещо хаотичною, їх не треба формувати в строгу систему, а дозволити виростати системі поступово, базуючись на декількох головних стандартах комунікації. Зрозуміло, той хто матиме в руках керування такою планетарною системою цифрового зв'язку, отримає можливість глобального політичного впливу - наприклад, під приводом технічних проблем відмовляючи тим чи іншим абонентам від комунікації в ключові моменти. Тому, для уникнення монополізації влади, різні супутники з цієї системи можуть належати різним країнам, і взагалі вся глобальна система мала б нагадувати швидше анархічний, інтернаціональний, а тому зручний та успішний Інтернет, а не строго впорядкований та централізований, через що й не надто вдалий комерційно, Іридіум.
Зрозуміло, можливі й варіанти комерційного використання цієї системи для більш далеких космічних польотів. Наприклад, за досить очевидною підказкою, можливість літати повністю багаторазовою системою на астероїди, та повертатися на Землю, уможливить комерційну розробку корисних копалин на астероїдах (що виглядає надто дорогим для існуючих одноразових ракет). З'являються також кращі можливості для космічного туризму: обльоти Місяця, висадки на Місяць, може навіть польоти на Фобос, Деймос, астероїди, або й відвідування Марсу - все це, здійснюючись багаторазовим космічним літаком, коштуватиме досить мало, щоб бути комерційно вигідним для туризму. Більше того, можливо дехто захоче навіть купити такий космоплан в особисте користування, після чого з'явиться комерційна послуга дозаправки паливом на тих чи інших орбітах, з комерційних танкерів (не виключено, що було б можливо купувати в особисте користування тільки третій ступінь, тоді як виведення цього третього ступеня першими двома стандартизованими ступенями було б також сторонньою послугою, так само як і дозаправка - адже поки третій ступінь довготривало літає в космосі, перші два ступені можуть здійснювати багатократні зльоти й посадки, виводячи інші треті ступені, тобто перші два ступені й третій трохи розділені логічно, бо використовуються по - різному). Крім того, з'явилася б краща можливість колонізувати Місяць, створюючи на ньому довготривалі бази, що переростуть в міста - однак про це у наступних записах.
Ця розробка була мною повністю завершена ще перед президентськими виборами 2004 року. Навесні та влітку 2005 року, внаслідок обміну думками що виник у зв'язку з моєю політичною діяльністю, про все це стало відомо декільком іншим людям. Потім дехто з них дав мені зрозуміти, що в результаті зради ці ідеї були без мого дозволу передані іншим розробникам аерокосмічної техніки, в тому числі іноземним. Не хотів би про це говорити, але ідеї, здається, нові й непогані, так що не хочеться віддавати їх різноманітним падлюкам. Тому, задля захисту права на авторство і пріоритету на цей винахід, як і на всі інші свої винаходи та ідеї, я міг би пройти перевірку на сучасному варіанті детектора брехні (підпорогові запитання, неусвідомлювані відповіді, інша подібна техніка, але без анінайменшої підконтрольності), з тим щоб не виникало ніякого сумніву - чиї це ідеї, коли винайдені, коли та за яких обставин ці ідеї були передані іншим людям. І якщо з'являться якісь конкуруючі автори, то хочеться щоб і вони пройшли подібну перевірку; зрештою, кожен винахідник буде відстоювати своє авторство і пріоритет, чи не так?
Tags: